Війна проти України почалася задовго до лютого 2022 року, а саме навесні 2014-го. Вторгнення було запізнілою відповіддю на розпад Радянського Союзу. На всеукраїнському референдумі у грудні 1991 року 90.3% виборців України підтримали проголошення незалежності парламентом у Києві. Невдовзі після цього СРСР припинив своє існування і Захід відсвяткував свою перемогу після тривалої холодної війни. В обмін на передачу ядерної зброї Російській Федерації Україна отримала міжнародні гарантії своєї територіальної цілісності. У 2004 році в результаті під помаранчевої революцію президент Кучма, який керував приватизацією промисловості олігархами, був змушений погодитись на чесні вибори. Новий уряд прагнув тіснішої співпраці з Європейським Союзом та НАТО.

Наприкінці 2013 року Росія загрожувала торговельною війною і таким чином змусила президенту Януковичу відмовитись від угоди про асоціацію з ЄС. Це призвело до Євромайдану, після якого парламент відсторонив президента від посади. Скориставшись ситуацією, Путін розпочав гібридну війну, анексувавши Крим за допомогою “зелених чоловічків” і відправивши “колону білих вантажівок” на підтримку сепаратистських збройних угруповань на Донбасі. А вторгнення 2022 року було “неминучим” через “триваючий геноцид проти російськомовних на сході України”. Проте замість того, щоб їх вітали як визволителів від “нацистської західної еліти в Києві”, вони зіткнулися з масовим спротивом як з боку армії, так і мирних жителів, а український народ об'єднався в підтримці президента Зеленського. Коли стратегія швидкої перемоги зазнала невдачі, російська армія перейшла до бомбардувань шкіл, лікарень та житлових кварталів, як і в минулому в

Грозному та Алеппо. Путін є заручником багатої історії, він навіть підтверджує готовність Росії використовувати ядерну зброю “для захисту” своєї імперської мрії. У статті “Про історичну єдність росіян та українців” (2021) Путін закликав до відновлення геополітичної та духовної трійці великоросів, білорусів та “малоросів” (українців). Москва зараз виступає за “денацифікацію української нації”.

Ця виставка має на меті не стільки спростувати історію Путіна, побудовану на напівправді. Натомість, за допомогою історичних карт, вона демонструє, що територія сучасної України або її більші частини, на протязі століть входила не тільки до складу Російської імперії, але багатьох інших держав, зокрема Монгольської імперії, Речі Посполитої, Османської імперії та Австро-Угорщини. Крім того Україна була найродючішим, але вразливим “прикордонним краєм” між степом і лісом, між польським католицизмом та татарським ісламом і особливою нацією між Сходом і Заходом. Тому автори шукали карти, пов’язані з “попередниками” незалежної України, такими як середньовічна Київська Русь, Гетьманщина з ХVІ по ХVІІІ ст. та “Українська Народна Республіка” у період 1918 - 1920. Представлені експонати вибрані з близько шестисот карт і планів України, які належать до колекції Боделя Нійенхейса та колекції Стейга/Тойнісена бібліотеки Лейденського університету. Тридцять карт з історії другої за площею країни Європи представлені в шести частинах. Кожна починається з декількох карт із відповідними описами та закінчується коротким коментарем, який, як сподіваються автори, проливає світло на нинішню війну Росії проти України.