Катерина Велика, прихильниця французького Просвітництва, перетворила свою імперію між 1762 і 1796 роками з безлічі територій, кожна зі своїми привілеями, на централізовану державу, яка спиралася на адміністративну однорідність і загальне право. Імператриця ретельно розбирала інституції Гетьманщини, включно з її військовими полками, і навіть хотіла “викорінити гетьманів з пам’яті”. Вона вважала дворянство авангардом російської нації, а цей народ — провідною силою імперії. Під час її правління міцно утвердився ідеал єдності між православними та імперією. Але поділи Речі Посполитої між Пруссією, Австрією та Росією підірвали цю єдність. Росія забрала дві третини польських територій, а серед її нових підданих прийшли мільйони поляків-католиків та уніатів (східних християн під Римською церквою).

Після того, як Французька революція спровокувала невдалі польські повстання проти доброзичливих деспотів, Катерина змінила свої уявлення про єдність імперії. Тепер вона виправдовувала свої завоювання не лише стратегічними чи історичними аргументами, а й етнічними. Вона заявила, що православне населення Речі Посполитої (в Україні та Білорусі) належить до одного племені з росіянами і не має братерських почуттів до поляків. Імператриця відкинула спроби навернути неслов'ян у православ'я, в той же час для східнослов'янських дисидентів з уніатської церкви була розпочата кампанія за насильницьке навернення до віри їхніх “батьків і предків”. Катерина ніколи не визнавала етнічну приналежність як головну визначальну рису своїх найвірніших підданих, але її зображення людей одного російського племені заклало основу для вищої російської ідентичності в наступному столітті.