Назви земель, держав та імперій ніколи не бувають невинними. Про це можна дізнатися і з назви Росія, яка з’явилася в трьох регіонах на картах Мюнстера та Меркатора в цьому параграфі. Спочатку Галичина і Білорусь, а в подальшому Галичина і Московія були представлені як Русь, як спадкоємці значної частини середньовічної Київської Русі. Але в XVI столітті ця спільна спадщина була передусім династичною, а не однією з націй. Це почалося через два століття, наприклад, коли Семен Дівович, козацький книжник Гетьманщини (див. наступний абзац), у своїй поемі “Розмова Великоросії з Малоросією” (1762) заявив: “Знаю, що ти – Росія, але й мене так звати. Чому лякаєш ти мене? <...> Не думай, що ти сама – мій володар, бо государ твій і мій – наш спільний повелитель.”

Спадщина Київської Русі була також релігійною. Через це перший цар міг представити Московію спадкоємицею Візантії наприкінці ХV ст. Це значно посилило його становище, оскільки в Константинополі православна церква була підпорядкована імператору. У XVI столітті Москва навіть стала називатися “третім Римом”. Церква першого Риму “впала в єресь”, а Константинополь, куди емігрували імперська та духовна влада першого Риму, “впав у руки мусульман”. Тепер Російська імперія була призначена рятувальником православної віри. Отже, цар у 1589 році надав московському митрополиту Іову статус “Патріарха Московського і всієї Русі”. Таким чином лояльність до Російської православної церкви тісно ототожнювалася з вірністю царю.